Співчуваємо і сумуємо разом з вами. Согодні весь день тримали дядю Еміла в думках.
Я розказував Одрі про нього, про те як ми ходили на лижі, купатися на річку, зустрічали разом Новий Рік, грали в шахмати, дивилися футбол (ще в 1978 році в Арґентіні). Багато про нього згадувалося: відразу все неможливо викласти, але спробую, і хоч цим віддам йому сьогодні належну данину.
По перше: як він любив сім"ю, тьотю Марину і моїх двоюдідних братів. Як він гордився ними! Вони у всьому були найкращі: і був правий, навіть я це визнаю.
Він завжди хотів допомогти, навіть в повністю безнадійних проектах. Колись я його попросив принести деталі для тренажера який я видивився в дитячому журналі. Він учив плавати на суші. Дядя Еміл похитав головою, але все приніс. Потім, коли я зібрався організовувати екологічну лабораторїю, повів мене на завод, де я все обладнання вибрав. Так почалася моя екологічна епопея яка до тепер продовжується.
В шахматах йому не було рівних. По неділях, я не міг дочекатися коли приїдуть Малеці і буде новий чемпіонат. Кожної неділі на протязі 20 з гаком років! Грали три двоюрідні брати між собою. Той хто вигравав діставав право помірятися силами з гроссмейтером: дядя Емілом.
Кожного Різдва він приїжджав і брав нас на лижі на об"їзну дорогу. Тоді не було ще гірських лиж, але я був на вершині від щастя на протязі тої півгодини. А тоді ми всі сідали за стіл і їли часник з медом, а дідьо Станько розказував про солому і яблука на підлозі, а дядя Алік стояв у вхідних дверях і всіх смішив. Ми, три хлопці сварилися хто краший боксер, дядя Еміл, чи дядя Алік. Мова не йшла про вагові категорії, просто розказували історії і легенди які там же самі і придумовували. У мене завжди була перевага, бо мій тато знав самбо.
Кухарем він був натхненним. Особливо коли ішла мова про курку. Але собаку Джерію кормив зеленими сливами і чомусь вона їх їла.
Нарешті футбол. Футбол був не просто улюбленим заняттям, він був частиною життя. Своїм заняттям він заразив своїх синів, а по дорозі і мене. Він брав нас не раз на футбол, в тому числі ходили дивитися і на `Приладист` і на `Говерлу`. Почалося все з того самого 1978 рооку, коли першим матчем який я до сьогодні пам"ятаю був фінал між Аргентіною і Голандією. Може тому, що то був перший матч який я дивився по кольоровому телевізору (Електрон) купленому в той же день і може навіть з тої самої нагоди, а може тому що це був перший матч на якому я за когось по справжньому болів. При цьому признаю, за кого болів я уже не пам"ятаю, але точно скажу, то була та сама команда за яку болів дядя Еміл.
Дядя Еміл для мене був любленим вуйком, одним з найближчих мені людей.
Для нього я залишаюся не просто племінником, але його відданим болільником. Він завжди залишиться зі мною, з нами, він залишається в нашій пам"яті і в нашій сім"ї: Поки ми всі разом, він теж разом з нами.
Тарас
